Кіноклюб

После відміни режиму апартеїду і реформ пов’язаних з ім’ям Нельсона Мандели суворим білим чоловікам із спецназу Південно-африканської республіки стало нічим зайнятися. Негрів бити заборонили, а іншого цікавого проведення часу в цій країні на півдні африканського материка зроду не було. Але тут на радість оперативному складу над Йоханнесбургом завісаєт гігантська тарілка, що літає, діаметром в декілька кілометрів що прилетіла з далеких глибин всесвіту. Прилетіла і висить. Прилетіла і висить. На зв’язок не виходить. Не може вимовити навіть жалюгідного “му”. Людиська дивилися-дивилися, терпіли-терпіли і полетіли на вертольотах до цього дива інопланетного генія. Прорізали дірку в корпусі і виявили в чреві космічного корабля декілька сотень тисяч напівживих братів по розуму. Як Ви вже зрозуміли, тепер південноафриканському спецназу буде кого піздіть.
Читать дальше »

Підкажіть фільми, де одним з героїв є Петербург. Місто цікавить саме не як натура. але як цілісна особа, що впливає на хід подій. Цур Пітер ФМ і Прогулянку не називати =) заздалегідь спасибі за підказки що знає

Есть один жарт в нашій компанії.  На питання панночок до чоловіків про те, на який фільм ми йдемо, вони завжди відповідають: “Про любовь” J.  
Вчера ми поглянули “Бесславных ублюдков”.
 Тарантино вірний собі. Незаконнонароджений італієць продовжує епатіровать публіку своїми фільмами. Відверте кепкування над всіма націями, що брали участь в Другій Світовій війні.Французькі фермери зрадили своїх сусідів, а розраховувати на вірність, мабуть, можна лише серед негрів.
Читать дальше »

«Кров» - перший фільм Педро Кошта. Власне, я до цих пір бачив лише один фільм мого улюбленого режисера, «Юність на марші», але від більш знаючих людей неодноразово чув, що ранні фільми гірші, і дивився «Кров» з побоюванням, але абсолютно даремно. Всі фірмові елементи Кошта вже присутні там сповна, і зйомка «поглядом собаки», і рембрантовськая болісна світлотінь, порожнечі і пунктири.
Читать дальше »

Грейс (Єва Амуррі) хоче стати лікаркою. Вона непогано вчиться, проте «непогано» — для стипендії недоста­точ­но. При спробі отримати студентську позику виясня­ется, що її шебутная мати Ронда (Сьюзан Сарандон) набрала кредитів на ймення дочки, чим неабияк подпор­ти­ла тій кредитну історію. Грейс влаштовується на першу роботу, що попалася, — рятувальником в аквапарку — в надії якось скопити грошей. У Доріана (Антон Ельчин) совсїм інша історія — його, дитяти російської іммігрантки, усиновила багата і впливова сім’я. Хлопчик повинен був піти по стопах приймального батька і зайнятися бізнесом, пов’язаним з продажем зброї. Проте Доріан, що не відчуває себе своїм в цьому крузі, бунтує і відмовляється «торгувати смертю». Його регулярно відраховують з елітних шкіл за поведінку, і, зневірившись, батьки відправляють його до дядька на літо. Ще один викрутас, і попереду лише військова школа. Доріан упевнений, що стати незалежним від сім’ї ему допоможуть гроші. Найпростіший і доступніший спосіб — продавати марихуану. Для прикриття і набору клієнтури він влаштовується рятувальником в той же аквапарк, що і Грейс. У нього є товар і гроші, але немає машини; у неї є машина, але немає грошей — на цьому грунті парку і сходиться. Спочатку Грейс налагоджена радикально проти торгівлі травичкою, проте у неї, окрім безпутної матері, є ще і молодша сестра, яку маман намагається пропхнути в мо­дельный бізнес. Працюючи рятувальником на коледж заработанеш хіба що років через двісті, а гроші — ось вони, лише руку протягнути, і Доріан настільки милий, що згоден на 50х50. Враження Симпатичний «отношенчеський» фільм, в якому сюжет представлений набором зв’язаних за часом зарисовок на родинні теми. При перегляді мене уразила схожість Грейс і Ронди, imdb прояснив картину: Єва Амуррі — дочка Сьюзан Сарандон від режисера Франка Амуррі. Особливого акторського дарування я в цьому фільмі за нею не відмітила: вона в основному витріщала очі і переходила на крик, коли потрібно було «показати емоції», проте схожість з матір’ю додала плюсів фільму. Справжня ж зірка «На півдорозі в нікуди» — Антон Ельчин. Він з такою енергією зіграв маленького несча­стного драгділера, вдихнув в нього стільки життя, що цей персонаж компенсує наявність тупувато-повільної Грейс. Це вже третій фільм з до­вольно солідною, в основному, серіальной фільмо­графии Антона, що мені довелося поглянути, і хоча я і назвала його новою Ольгою Куріленко в огляді «Термінатора», все ж бажаю йому творчого зростання, зокрема перестати грати росіян на великому екрані. Сподіваюся, що роль Кайла Різа — це почало. Originally published at Двоє про кіно.

Фільм «Комедиант» у деяких фрагментах сприймається як хроніка часу і позбавлений яких-небудь кульмінаційних епізодів. Арчі (Лоренс Олівье) в тисячний раз виходить на сцену, жартує, бадьориться, співає пісеньки, потім знімає грим, і  вже удома грає роль  мужа нещасної, жалюгідної жінки, сина старезного співця, батька самостійної дочки і неприкаяних синів. Як і в п’єсі, так і в кіно ми знайомимося сначяскраво-червона з Біллі Райсом (Роджер Лайвсей) і  Джин (Джоан Плоурайт), лише зустріч дідуся і внучки відбувається не на вулиці в галасливому натовпі, а удома. Але спершу ми бачимо Джина, що гуляє по місту і з цікавістю що розглядає афіші, де оголошені виступи її батька. У п’єсі при розмові з дідом вона не повідомляє йому дійсну причину свого приїзду. У фільмі ж нам детально показани  її взаємини с  женіхом  Гремом, навіть те, про що при читанні п’єси залишається лише здогадуватися. Чітая п’єсу, ми можемо лише представити себе  життя Джин в Лондоні, намалювати її портрет і портрет її жениха. У фільмі ж режисер запропонував нам вже готові образи, від яких важко піти згодом. Лондонське життя Джин змальована дуже детально, аж до її розмов з женихом, які в п’єсі відсутні.  У фільмі жіночі ролі дуже яскраві, деколи навіть здається, що оповідання ведеться від особи Джин. Вона постійно спостерігає за тим, що всім відбувається, намагається поговорити про насущних проблемах з родичами, допомогти їм якось, достукатися до них. Фібі (Бренда де Банзі), дружина її батька, навіть виливає їй душу. Вона виглядає дуже жалюгідною, її очі постійно наповнені сльозами, вона обеспокоєна  за життя свого сина Міка (Альберт Фіней), який воює в Африці, і її турбує поведінка її чоловіка Арчі. Вона відчуває, що він щось приховує, віддаляється від неї, і тому вона дуже нещасна, деколи навіть схожий на одержиму. Це добре видно в епізоді з тортом. Здається, що зараз від гіря вона накинеться на Біллі і розтерзає его  начебто за безневинний вчинок. Але для неї це ціла трагедія. Все її життя – трагедія і повна драматизму.У фільмі серед всіх персонажів явно виділяється Джин, вона одна здається адекватною людиною в цій божевільній сімейці. Арчі Райс предстаєт  відразу в двох облічиях - на сцені і в житті. У театрі він весел, співає дурні пісеньки, жартує, а глядацький зал, який в окремих випадках буває майже повним, шокирован  і бурмоче: «Он дуклопоту, що це смішно?». Після таких слів навіть дивно, що на його представленія  ще хтось ходить.  Виступи Арчі, дійсно, не справляють жодного враження і здаються безглуздими.  Вся його концертна діяльність схожа на сучасний російський шоу-бізнес, коли в першу чергу цінуються гроші, а не талант. Арчі – банкрот, він бігає від кредиторів, оскільки не хоче закінчити свою жізнь  у в’язниці. Інколи він здається дивним, важко по виразу обличчя Лоренса Олівье зрозуміти, чи стурбований він таким, що всім відбувається або йому, дійсно, все одно.  Але поступово розумієш, що вся його поведінка – це маска, яка вже приросла до нього, він, можна сказати, догрався.У кинокартіне  з’являються і нові персонажі. Наприклад, в п’єсі жодна танцівниця не виголошує жодних слів, ми просто знаємо, що все номера  Арчі Райса забезпечені подтанцовкой. У фільмі танцівниці – це не просто тіні, а реальні люди, яким важливіше запрацювати деньги, чим дійсне мистецтво. Із-за грошей і рушиться все життя Арчі.  Він готовий одружуватися на молоденькій дівчині, зрадити жінку, яка присвятила йому весь свій час і піклувалася про його дітей. Гроші вирішують все: положення в обществе,  душевне і матеріальне благополуччя. Без грошей ти ніхто, якщо тебе обділила любов публіки.  В кіно двічі показані похорони: парадні з журналістами, коли Арчі ховає свого сина, і тихі похорони його батька. П’єса написана близько п’ятдесяти років назад, а в принципі майже нічого не змінилося. Журналісти готові зробити сенсацію з будь-якої мухи. Замість того, чтоби  зрозуміти, як важко людині, коли гине його син, оні  на похоронах ганяються за Арчі і намагаються узяти у нього інтерв’ю. Цей момент приводить в жах Райс (Олівье) ховає свого батька і сина, в цьому і виявляється вся трагедія.  У п’єсі подібні епізоди відбуваються за сценою. Не дивлячись ні на що, Арчі скандалить, кривляється, ставить дочці в приклад мати, він розорений, прізнаєт, що наблизив кончину батька, мріє про «настоящем іськусстве», але не може видавити з себе жодної реакції. Зовні він знову спокійний і байдужий, винувато закочує очі, регоче, хихикає за кулісами, кокетує, інколи вичавлює з себе злізу. З таких дрібних штрихів створюється образ незначної людини. Знову йдеться про маску, про людину, що уникає зустрічі з самим собою. Блазень Райс передражнює Черчилля, змальовує англійського військового моряка, при цьому залишається шутом-неудачником.У цьому фільмі, істотному для кар’єри Лоуренса Олівье, фігурує міф про героя, але це лише перед титрами, в пролозі ж міф став рекламою: красується зображення Арчі Райса «звезды» мюзик-холу. Реклама обіцяє глядачам розвагу, радість, звільнення від повсякденних турбот. На ділі Арчі – ідеальне втілення цієї нудьги, турбот, затхлого життя.«Комедиант» не мав великого успіху, спектакль і фільм врятувало лише те, що в головній ролі був Лоуренс Олівье.  Глядачі дивувалися, сенс п’єси до них не доходив. «Постановка Тоня Річардсона получилась  трохи недопрацьованою. Перший акт спектаклю був дуже млявий, а второй  навпаки перегружен».

Етот фільм - свого роду інструкція по полученію/ неполучению  грін-карті, складена з пересічних життєвих історій співробітника імміграційної служби Макса (відмінна роль Харрісона Форда), його напарника Хаміда (К.Кертіс), адвоката Дениз (Ешлі Джадд) і єє не слішком щепетильного мужа-бюрократа (Рей Лайотта).  Плюс історії  иммигрантов різних національностей і культур. Тут буде все - нелегальний перетин кордону і облави на гастарбайтеров, втрачені і підроблені документи, борьба з уявним тероризмом і школьная ксенофобія, столкновение культур (деколи з летальним результатом), чиновничья упертость и доброе серце Макса, що допомагає нелегалам. Результат борьби за заветную  грін-карту непредсказуєм, а сам процес может  бути яким угодно -   от грустно-ироничного єврейського анекдота про рабина і музиканта Гевіна (оччень вражаючий Джим Стерджесс) або еротичних пригод початкуючої моделі - до трагічних відгомонів 11 вересня в шкільному вигадуванні зі всіма витікаючими наслідками. 
Читать дальше »

США
Режіссер: Генрі Бін
В головних ролях: Тім Роббінс, Бріджет Мойнеан, Уїльям Херт, Маргарита Льовієва, Гебріелль Бреннан, Марія Баллестерос і др.
Читать дальше »

- Скільки Вам років?
- 78!
- (кокетливо) Ха, я молодший !
- Правда?
- Мені не подобається як ви це виголосили… Мені всього лише 77.

В чеканні нового фільму Альмодовара вирішив сходити на іспанський фільм “Ельза і Фред”. Фільм аж 2006 років, і лише зараз дійшов до нашого прокату і те, в обмеженій арт-хаус лінії…
Читать дальше »

На вильоті совка, в 1980-х, молодий режисер Євгеній Юфіт з групою товаришів засновує нову художню школу – «некрореализм», і тим самим створює одне з самих суперечливих явищ перебудовного культурного ландшафту. Його перші фільми – на перший погляд безглуздий набір безглуздих дій: хаотичних бійок, блукань в індустріальних ландшафтах, безглуздих рефлексів – концептуально як би размивают кордон між органічним і неорганічним життям, обездвіжівают людських осіб, позбавляють мотивації вчинки. Поступово в роботах режисера починають наростати сюжетність і свідомість, бо жоден авангард не може зжити їх надовго, в той же час не перетворившись з експерименту в балаган. Ось чому на початок 2000-х власне некрореалістічеськие тенденції (естетизація мертвого ландашафта і мертвій речі на противагу саморазрущающему пульсації реальності) починають сходити нанівець. Зберігаються лише окремі кіноприйоми, загальна гнітюча атмосфера та подаруй неодмінна для режисера (мабуть, що як і раніше вважає, що справжнє кіно закінчилося в 1920-і роки) чорно-біла плівка.«Прямохождение» на сьогоднішній день – остання робота Юфіта. На перший (та і на другий погляд) вона не стала особливо сильною творчесякий успіхом. Виною тому абсолютно наплювацьке відношення до деталей художнього світу (комп’ютери з віндой в радянські шестядісятиє, архівні документи тридцятих, надруковані на принтері і тому подібне), абсолютно непереконлива звукорежіссура, не далеко найвіртуозніша акторська гра. Але не дивлячись на проклін малобюджеюDості, Юфіт уміє відрізняти головне від другорядного, тому його фільм, хай і не легкий і приємний для перегляду, не тішить око гладкою картинкою, та зате наповнений поруч достаточно ємких культурних сенсів і пропонує глядачеві, звичайно, не насолоджуватися, а роздумувати.Треба відмітити «Прямохождение» неабияк грішить тарковщиной: похмурі кімнати безладного підвалу ехо-камерою вторять «Сталкеру», а лейтмотив спадкоємства батьківської карми і пересічення тимчасових пластів посилають до «Зеркалу». Але в Юфіта хоч би немає ускладненого умствованія. Свою майже містичну антропологічну концепцію він пропонує нам як є, без особливо вичурной інтелектуальної окантовки…По сюжету успішний художник анімаліст, отримавши премію за свої роботи, купує покинутий приватний будинок на відшибі і переїжджає туди на літо з сім’єю. Діти, не в міру цікаві, як те і належить дітям, забираються впідвал, чрево дома-льовіафана, де знаходять архів двадцятирічної давності. Аналізуючи старі папери і кіноплівки, герой поступово взнає, що в цьому будинку колись проходіл радикальний експеримент по схрещуванню людини і шимпанзе (само собою з військовими перспективами). Більш того, на підставі знайденої фотографії герой приходить до висновку, що керував експериментом його батько (про яке художник, чиє дитинство прошло в дитбудинку, нічого не знав).Как видимий, як нарратівіста Юфіт не вніс нічого сверхестественно нового в досить продуктивну тріллерную схему, можливість включити в свій фільм елемент саспенса, що дала йому. Проте окрім цього зовнішнього сюжетного пласта, в «Прямохождении» є і глибший шар. Це антропологічна, а заразом і етична рефлексія героя (а отже і режисера). Згідно представленої у фільмі теорії, пробезьяни навчилися ходити прямо із-за тривалого затьмарення сонця (затьмарення, яке постійно здається воспаляющемуся мозку художника). Це наслідок страху, не звичайного, життєвого, але глобального і битійного, що зачіпає не інстинкти, але ще глибший шар існування індивіда.Потому прямохожденіє як феномен можна прирівняти до отримання приматами екзістенциального досвіду, і пов’язаного з ним жаху від свідомості власного індивідуального буття і його кінцівки. Тому етичний план фільму не порівнянний з іншими сюжетами про рокових експерименти (від «Франкенштейна» до «Собачьего сердца»). Якщо в них ми зазвичай стикаємося, що людина покарана за те, що намагається приміряти на себе одіяння Творця, то в Юфіта аморальність експерименту пов’язана саме з примусовим повідомленням примітивнішому, спочатку позбавленому від тягот усвідомлення істоті невідбутної обремененності буттям. При цьому, зважаючи на недостатню розвиненість інтелекту, ці створення з проміжним екзистенціальним статусом позбавлені чисто людських способів втечі у Виставу. Ось чому справою своїм життя ті, що втекли і піддослідні, що вижили, роблять помста людському роду, їх диверсії покликані хоч частково наблизити людей до того стану, на який вони прирекли приматів.Самі кадри, що змальовують що пригнулися, ніби від тиску піднебіння, істот, які, ховаючись, готуються до атаки – виглядають страхітливо. Примати як би стають концентратом жаху і турботи; викинуті з природи, але не прийняті соціумом вони кожним своїм явищам нагнітають абсурд і дисгармонію.Для героя знайти уцілілі жертви експерименту – це єдиний спосіб зняти з себе спадковий гріх, позбавитися від похмурої і важкої, сгущающейся довкола нього карми, яка сама загрожує йому обернутися станом невідбутної тяготи буття. І його загибель на рейках – це хай змащений, але катарсис, поновлюючий порушений батьківським експериментом баланс.
Читать дальше »